Розповідь про те, як офісний працівник за чотири дні став моряком. Про те, що море буває різним. Про те, що ви не пізнаєте цей світ, сидячи у квартирі!
Я пишу ці рядки під завивання вітру у фалах і вантах. Ми стоїмо на якорі в мальовничій бухті Порт-де-Польєнса на Балеарських островах. Іноді здається, що Середземне море таке невелике, і можна перетнути його буквально за кілька тижнів. Але ми подорожуємо ось уже третій рік, і кількість диких місць і тихих гаваней, куди б ми обов’язково хотіли зайти, тільки зростає.
Своє справжнє морське життя я почала 17 червня 2015 року, в день, коли нашу новеньку шхуну під назвою «Ірина» було спущено на воду в одеському яхт-клубі. До цього пам’ятного дня мій практичний морський досвід становив лише кілька походів Чорним морем (острів Березань, півострів Крим, Кінбурнська коса, острів Тендрівська коса, річка Дніпро) і короткочасні виходи в море вздовж одеського узбережжя в екіпажах різних яхт, а теоретичний досвід зводився до незакінчених курсів яхтового керманича 2-го класу. Мій чоловік Денис вже був досвідченим моряком, перетнув поодинці всю Середземку кілька разів на різних яхтах власної споруди, і йому дуже не терпілося вийти в море на яхті своєї мрії!
Шхуна «Ірина» — сьома яхта, побудована Денисом. Наш човен особливий. Він втілює в собі весь досвід ходіння по морях, накопичений роками, і поєднує, здавалося б, непоєднуване: ретростиль і сучасні технології будівництва. У результаті чого ми отримали надійну, легку, швидку яхту з малою осадкою і класичним гафельним озброєнням.
Зазвичай свідомо прийти до автономного життя в морі, покинувши мегаполіс з його стабільністю і розвиненою інфраструктурою, дуже важко. Але всі страхи залишаються далеко позаду, коли ви спостерігаєте схід сонця біля підніжжя вулкана Етна, або пірнаєте до дельфінів, що прийшли погратися з вашою яхтою у відкритому морі, або чаюєте з людьми з іншого кінця світу в себе на борту, або гуляєте нічною Валлеттою.
Зараз я з теплом згадую моменти з нашого морського життя, і все найнеприємніше (дика втома на вахтах, мокрий одяг, пошарпані вітрила) лежить десь дуже глибоко в моїй свідомості. І все ж я часто згадую той день — тринадцяте серпня 2016 року. Одна з причин — це була моя реінкарнація, початок нового життя — морського, так звана «точка неповернення». І справді, опинившись у чудовому Босфорі, дуже складно наважитися вийти назад у Чорне море проти бурхливого північного вітру та хвиль.
За неймовірною випадковістю в цей день відбулося весілля двоюрідного брата Дениса, на яке ми ніяк не могли потрапити, про що дуже шкодували. Я знала, що наші батьки на телефонах проводять більшу частину свята в очікуванні новин від нас. А їх усе не було.
Ми перетинали Чорне море з півночі на південь. Наша мета — протока Босфор. Стартувавши за три дні до цього, в Очакові, ми й не підозрювали, що на нас чекають такі випробування. Останні дві ночі ми провели в штормовому морі без сну, відпочинку та їжі. Навіть пити я не могла через сувору морську хворобу. Для мене це був перший серйозний штормовий перехід.
Деніс тримався молодцем і весь час підбадьорював мене. Найнебезпечніше було те, що погода погіршувалася на очах. Ми перебували приблизно за 10 миль від турецького берега, і до Босфору, за нашими розрахунками, було миль 50−60. Вітер упевнено відвалював на норд-ост, і ми йшли вже в бейдевінд із рифом на гроті, фоці та зарифленому стакселі. Кожна висока хвиля з гребенем, що зривався, обливала нас і наш кокпіт з ніг до голови, і кілька з них потрапили мені за комір у той самий момент, коли я зняла капюшон. Це все було нісенітницею порівняно з тим, що до нас підходив шквал.
— Деню, як ти думаєш, ми встигнемо до заходу сонця зайти в Босфор?
— Не знаю. — прозвучала відповідь капітана.
Хвилі вже були в півщогли і я рулила на межі. Ми мінялися кожні 20−30 хвилин, коли рульовий втомлювався. Найважче мені було в ті моменти, коли Денис ішов працювати з вітрилами (брати риф або налаштувати вітрила), і я розуміла, що від моєї рулежки залежить наше життя. Один невірний поворот румпеля, неправильно відпрацювати високу хвилю — і брочинг нам забезпечений.
Перший шквал ми зустріли гідно: взяли другий риф на гроті і прибрали фок. Пройшов неприємний дощ із різкими поривами вітру. Анемометра у нас не було, але Денис сказав, що сила вітру близько 45 вузлів. Видимість впала до 200−300 метрів, і я відчайдушно намагалася вдивлятися в берег, щоб визначити, наскільки ми просунулися вперед.
Другий шквал не змусив себе довго чекати. Я щосили трималася за яхту, коли нас накривала чергова хвиля. У цей момент я пошкодувала, що ми не встигли в Одесі підготувати страхувальні ремені на випадок випадання за борт.
Як же повільно в такі моменти тягнеться час! Димка почала розсіюватися і я пильно вдивлялася в берег. І ось, нарешті, вдалині на березі я змогла розгледіти обриси великого мосту.
— Босфор.
— Босфооооор! Босфооооор! Як ти думаєш, скільки до нього? Миль 15? Це ж він, він? — кричу я капітану на вухо.
Оцінюємо відстань до берега. Чорт, як же нас знесло! Хвилі-гори роблять свою справу. Ми негайно ухвалюємо рішення форсувати і піднімаємо фок і грот по першу полицю. Залишається тільки молитися і сподіватися, що рангоут витримає навантаження! Залишатися біля берега з навальною хвилею на півщогли, та ще й уночі — це майже самогубство. Тоді я згадала, як кепкувала з Дениса під час будівництва яхти: «А в нас не надто товсті ванти?» У цю хвилину я поставила прямо протилежне запитання: «А в нас достатньо міцні ванти?»
Попереду маленький мисок, який потрібно обійти. Необхідно робити контргалс, нічого не поробиш. Обходимо. Заповітний Босфор усе ближче. Сонце починає впевнено рухатися до горизонту, і тут я розумію, що ми ніяк не встигнемо зайти до темряви. Перед входом у протоку, на рейді, гойдаються кілька суден. Навіть ці залізні махини помітно кидає з боку в бік на гігантській хвилі.
Це був найнеповторніший захід сонця в моєму житті. Криваве сонце мені здавалося новою планетою, що огинає нашу землю. Низька густа хмарність уже чіплялася за топ-щогли й малювала неймовірні візерунки, у які складно було повірити. На секунду мене охопила думка про те, що такий захід сонця обов’язково треба закарбувати. Однак пробратися в каюту за такої погоди і встигнути клацнути затвором, та ще й зберігши сухим фотоапарат, було нездійсненним завданням.
— Як же ми будемо входити в протоку з такою хвилею, та ще й на темну? — запитую я капітана. — Адже наш підвісний мотор тут марний.
— Іншого виходу немає. Треба пробувати.
Прибравши грот і ввалившись за вітром, у непроглядній темряві ми навпомацки понеслися з попутною хвилею до входу в протоку. І тут — удача! Одне судно знялося з якоря і попрямувало до Босфору. Ми ув’язалися за ним слідом і його кормовий вогонь вказував нам дорогу. Ми знали, що за першим мостом розташована невелика бухта Буюкліман, у якій ми зможемо стати на якір і сховатися від негоди.
Якорна стоянка виявилася справжнім порятунком для нас, і наш якір відмінно забрав ґрунт. Я зробила короткий дзвінок батькам і повідомила, що в нас усе добре. Але чи добре? Усередині мене все клокотало. Дивлячись, як Денис наводить лад на палубі й зав’язує вітрила, я дивувалася його стійкості та витримці: моя голова почала схилятися на груди, а повіки раптом стали занадто важкими. Я пообіцяла собі не засинати без нього і повільно поповзла на ліжко. Нудота потихеньку почала відступати, і я чудово пам’ятаю свої останні думки перед сном: «Завтра скажу йому, що таке життя не для мене. Продаємо яхту і повертаємося додому».
Прокинувшись уранці, я побачила зовсім іншу картину. Незважаючи на те, що в Чорному морі продовжував вирувати шторм, тут, у Босфорі все було інакше. Затишну і невелику бухту Буюкліман вмить заповнили невеликі катери з галасливими турками на борту, які голосно кричали нам «хеллоу», а я намагалася згадати свої навички вивчення турецької і відповідала «мераба». Мені стало спекотно в каюті, і я вибралася назовні. Яскраве сонце заливало неймовірною красою протоку, а капітан уже готував нам сніданок. Я поділилася з ним учорашніми думками.
— Добре, як скажеш. — Сказав Денис. — Ну, давай хоч подивимося Стамбул? До нього рукою подати.
Я лукавила. Мені самій страшенно хотілося йти вперед, а не назад, у те бурхливе море.
— Треба обов’язково подивитися весь Босфор і Стамбул, якщо вже ми тут. — Вимовила я. — Жодного разу я не бачила цю протоку з води, хоча й багаторазово була в Туреччині.
І ми зняли якоря з якоря Босфор.
І ми знялися з якоря в бік Мармурового моря. Саме в цей момент я зрозуміла, що в мене починається абсолютно нове життя, сповнене морських пригод, нових відкриттів і незвіданих берегів…
